Автор: Віктор Громовий Опубліковано 17.02.2017
Коли я у 1991 році організовував оргкомітет із відродження Єлисаветградської гімназії, ця ініціатива була способом надати уніфікованій традиційній радянській системі шкільної освіти необхідної різноманітності. Тільки так можна було створити передумови для успішного розвитку всієї муніципальної системи освіти. Ніхто, звісно, тоді не міг передбачити поступального занепаду більшості інших «масових» шкіл.
Ми урізноманітнювали не тільки освітній простір навколо, а і всередині гімназії ми намагались створити настільки різноманітне навчальне середовище, щоб кожен учень мав до чого прикласти свою енергію, розумів, що у гімназійному різнобарв’ї завжди знайдеться місце і для нього.
На початку 90-х до щойно створеної гімназії (ліцею) з українською мовою викладання, яка часто виникала на базі колись непрестижної школи, йшли справді обдаровані діти батьків для яких національна ідея не була порожнім звуком. Ми й створювали гімназію як особливе освітнє середовище для зрощування майбутньої національної еліти.
Ніхто з неофітів нової освіти України тоді не мав наміру створювати школу для небагатьох і перетворення гімназії у звичайнісіньку «школу для мажорів» бачилось як найгірший з усіх можливих сценаріїв її подальшого розвитку.
По ідеї навчальні заклади нового типу мали бути локомотивами розвитку всієї системи шкільної освіти, але зрештою вийшов типовий варіант сегрегації учнів за майновою ознакою. Насправді ми створили дві паралельні системи шкільної освіти в одній країні. Одна система для небагатьох(так звані «елітарні школи») і друга для всіх(«школи-відстійники»).
Зараз на віддалі часу змушений констатувати, що поява так званих «навчальних закладів нового типу» на початку 90-х зрештою призвела до паралельного існування в одній країні двох систем освіти: елітарної освіти для небагатьох (ліцеї, гімназії) і масової школи для всіх. Наслідком цієї політики стало віддалення від загальносвітового тренду забезпечення рівного доступу до якісної освіти, адже все більше шкіл у спальних районах великих міст перетворюється на школи-відстійники, все більше сільських шкіл не забезпечують навіть мінімально достатньої якості освіти для «маленьких українців».
Є загальносвітовий принцип організації сучасних систем шкільництва: рівний доступ до якісної освіти. На жаль, в умовах України існує скоріше не рівний доступ до освіти сумнівної якості і де-факто ми здійснюємо жорстку сегрегацію в сфері шкільної освіти.
Ще раз підкреслю: в українській шкільній освіті є не просто селективність, у нас здійснюється справжнісінька сегрегація в освіті. Як наслідок, маємо дві системи шкільної освіти в одній країні. Це дві прямі, які не перетинаються.
Сегрегація (від лат.segregatio – відокремлення) є крайньою формою дискримінації соціальних груп за будь-якими ознаками. Одним з проявів сегрегації є створення "у різних сферах життя суспільства (освіті, охороні здоров'я, транспорті та ін.) паралельних закладів" (Політологічний енциклопедичний словник; за ред. Ю.С.Шемшученка і В.Д.Бабкіна. –К.: Генеза, 1997. – с.315).
Усюди в світі особливу увагу приділяють проблемі подолання нерівності стартових можливостей дітей.
Ніякої попередньої підготовки до школи, ніякого конкурсного(прямого чи завуальованого) відбору, ніяких вступних внесків!
Наприклад, у Японії в 2013 році навіть було ухвалено спеціальний закон про сприяння заходам з боротьби з дитячою бідністю. Аргументація для такого кроку була проста:
«І без того сумний стан речей посилюють особливості японської системи обов'язкової освіти. Офіційно публічні школи є безкоштовними, однак на практиці при вступі до початкової або середньої школи необхідно купувати безліч речей - шкільну форму, спортивний одяг, капці, пенал, ранець або шкільну сумку. У процесі навчання батьки оплачують шкільні обіди, витрати на позакласну діяльність - екскурсії, поїздки, клуби та секції за інтересами, набувають робочі зошити, набори для шиття, експериментів і практичних занять, - цей список нескінченний. Навіть якщо сім'я отримує дотації на оплату шкільних витрат, важке фінансове становище змушує батьків використовувати ці кошти на інші, більш нагальні цілі, і навряд чи у нас є право їх засуджувати.
Виходить, що гарантії «рівності освітніх можливостей» порушуються вже на стартовій межі обов'язкової освіти, і далеко не всі діти знаходять можливості для зростання і розвитку.
Незаможні батьки, не маючи значущого статусу в суспільстві, не здатні змінити ситуацію і транслюють свою бідність наступному поколінню. Щоб розірвати цей ланцюжок, необхідно надавати батькам фінансову допомогу, одночасно створюючи систему, здатну надавати допомогу самим дітям». http://www.nippon.com/ru/currents/d00244/
У чому простий секрет широко розрекламованого фінського освітнього «дива»? Вони змістити акценти з тих, учнів, які й без особливої допомоги вчителя можуть досягнути успіху на тих, хто зазнає невдачі.
У Фінляндії відразу ж піднявся загальний рівень навчальних досягнень учнів, як тільки відійшли від за циклювання на переможцях усіляких конкурсів і олімпіад і зосередились на так званому «останньому учневі»(там його називають «дитиною з прихованим потенціалом»).
Як свідчить фінська «практика, яка працює», успішні освітні системи мають високий загальний рівень академічних результатів учнів не шляхом селективності, а, навпаки, завдяки невеликому розриву між дітьми з найкращими та найгіршими досягненнями.
Це у них. А у нас люди, які мають гроші і владу, легко вирішують проблему з освітою власних чад, маючи змогу влаштувати їх у привілейований ліцей чи гімназію або відправити на навчання за кордон.
Ось що пише мені працівник управління освіти з райцентру Львівської області про реалії нашої шкільної системи:
«У нас батьки масово віддають дітей у перший клас гімназії.Так масово, що там просто нема куди подіти першачків у той час як у звичайних школах - недобір у перші класи. Ситуація досить дивна,бо вчителі-початківці в цій гімназії посередні, а інші школи, маючи потужних вчителів початкових класів, не можуть набрати учнів.
Причина в тому, що люди насправді шукають не стільки школу і вчителя, скільки колектив, продвинуте середовище для своїх дітей. До гімназії віддають своїх дітей ті батьки, які "піклуються" про них. Принаймні вони так думають. Звісно, хтось ведеться і на бренд гімназії.
Як можна з цієї ситуації(школи-відстійники і школи для мажорів) вийти? Як бути дітям і вчителям, шкіл з неофіційним другосортним статусом?».
У 90-х роках ХХ столітті в Україні під гаслом створення «навчальних закладів нового типу» по суті відбулось те, що відбувалось у Російській імперії в 90-х роках ХІХ століття, коли виконувався циркуляр міністра народної освіти І. Д. Дєлянова «О сокращении гимназического образования» (1887), нормативний акт періоду контрреформ, який отримав саркастичне найменування «циркуляром про кухарчиних дітей».
Цим циркуляром, який був схвалений Олександром III, пропонувалося допускати в гімназії і прогімназії «только таких детей, которые находятся на попечении лиц, представляющих достаточное ручательство о правильном над ними домашнем надзоре и в предоставлении им необходимого для учебных занятии удобства».
Таким чином, як пояснювалося далі, «при неуклонном соблюдении этого правила гимназии и прогимназии освободятся от поступления в них детей кучеров, лакеев поваров, прачек, мелких лавочников и тому подобных людей, коих, за исключением разве одаренных необыкновенными способностями, не следует выводить из среды, к коей они принадлежат».(Див.: С. В. Рождественский, Исторический очерк деятельности министерства народного просвещения, СПб. 1909, с. 641).
Можуть бути лише два сценарії.
Перший, ми таки реалізовуємо на практиці принцип «гроші йдуть за дитиною» і змушуємо школи боротись за учня. У цьому випадку доведеться застосовувати й процедуру «академічного банкрутства» для шкіл-лузерів: ті, хто не витримав конкуренції й не зміг забезпечити прийнятного рівня академічних досягнень, залишаться без роботи. Це грузинський шлях реформ, вірогідність якого в Україні складає не більше 1%.
Другий, ми почнемо наводити елементарний порядок в теперішніх двох системах шкільної освіти в одній країні з тим, щоб зменшити рівень сегрегативності та корумпованості.
Перш за все слід необхідно негайно припиняти теперішню маніпулятивну практику набору учнів до школи, зокрема мова йде про забезпечення неухильного дотримання вже наявних норм:
1. Якщо є мікрорайон школи, жодна дитина не з цього мікрорайону не може там навчатись. У США наявність продвинутої школи в тому чи іншому районі, серйозно впливає на ціну житла, адже там неможливо «вирішити питання» із навчанням дитини, яка не проживає у мікрорайоні школи, але дуже хоче у ній навчатися, шляхом звернення до директора чи дзвінка із райвно.
2. Не може бути ніяких «співбесід» при зарахуванні в перший клас! Саме поняття «підготовка дитини до школи» має назавжди зникнути з нашого педагогічного лексикону. Тоді відпаде потреба водити дитину на якісь платні підготовчі заняття, наймати репетиторів для п'ятирічних дітей тощо.
3. Слід покласти край маніпулятивним практикам формування класів всередині школи: хочеш потрапити в клас до когось,"зацікав учителя", завуча або директора! Звісно, вчитель не повинен мати права сам собі набирати клас. І дирекція школи не повинна мати змоги займатись маніпулюванням учнівським контингентом. Електронний запис у той чи інший клас до того чи іншого вчителя може бути зручним інструментом.
4. У разі існування можливості додатково взяти учнів не з мікрорайону школи, має бути застосована процедура відкритого жеребкування для охочих навчатись в цій школі. Такі ж жеребкування мають бути і в гімназіях чи ліцеях в разі, якщо з конкурсними завданнями справилась більша кількість учнів, ніж є можливість взяти на навчання.
* З медичної точки зору маразм - це стан повного занепаду психофізичної діяльності людини внаслідок атрофії кори головного мозку, викликаної старінням або тривалою хронічною хворобою. У розмовній мові термін «маразм» вживається для позначення стану повної деградації в поведінці кого-небудь, неадекватності вчинків тощо. Використовуючи термін «маразми в освіті» у циклі публікацій «Ліквідовуємо маразми в шкільній освіті», ми маємо на увазі абсурди та деформації, які паралізують розвиток вітчизняного шкільництва.
Як і у випадку зі старечим маразмом, сам хворий часто не усвідомлює, що опинився в стані «освітнього маразму». Часто агресивно заперечує існування хвороби й категорично відмовляється від лікування.
Наша освіта серйозно хвора, ми веземо її до лікарні!
Коли я у 1991 році організовував оргкомітет із відродження Єлисаветградської гімназії, ця ініціатива була способом надати уніфікованій традиційній радянській системі шкільної освіти необхідної різноманітності. Тільки так можна було створити передумови для успішного розвитку всієї муніципальної системи освіти. Ніхто, звісно, тоді не міг передбачити поступального занепаду більшості інших «масових» шкіл.
«Хотіли як краще, вийшло як завжди!»
Ми урізноманітнювали не тільки освітній простір навколо, а і всередині гімназії ми намагались створити настільки різноманітне навчальне середовище, щоб кожен учень мав до чого прикласти свою енергію, розумів, що у гімназійному різнобарв’ї завжди знайдеться місце і для нього.
На початку 90-х до щойно створеної гімназії (ліцею) з українською мовою викладання, яка часто виникала на базі колись непрестижної школи, йшли справді обдаровані діти батьків для яких національна ідея не була порожнім звуком. Ми й створювали гімназію як особливе освітнє середовище для зрощування майбутньої національної еліти.
Ніхто з неофітів нової освіти України тоді не мав наміру створювати школу для небагатьох і перетворення гімназії у звичайнісіньку «школу для мажорів» бачилось як найгірший з усіх можливих сценаріїв її подальшого розвитку.
По ідеї навчальні заклади нового типу мали бути локомотивами розвитку всієї системи шкільної освіти, але зрештою вийшов типовий варіант сегрегації учнів за майновою ознакою. Насправді ми створили дві паралельні системи шкільної освіти в одній країні. Одна система для небагатьох(так звані «елітарні школи») і друга для всіх(«школи-відстійники»).
Зараз на віддалі часу змушений констатувати, що поява так званих «навчальних закладів нового типу» на початку 90-х зрештою призвела до паралельного існування в одній країні двох систем освіти: елітарної освіти для небагатьох (ліцеї, гімназії) і масової школи для всіх. Наслідком цієї політики стало віддалення від загальносвітового тренду забезпечення рівного доступу до якісної освіти, адже все більше шкіл у спальних районах великих міст перетворюється на школи-відстійники, все більше сільських шкіл не забезпечують навіть мінімально достатньої якості освіти для «маленьких українців».
До останнього часу паралельне існування шкіл і гімназій з ліцеями, хоча й свідчило про потребу нового верхнього класу відокремити своїх дітей від інших, але не кидалось в очі настільки, аби суспільство сприймало це як дискримінацію в сфері шкільної освіти. Допоки держава підтримувала рівний доступ до бодай теоретично якісної шкільної освіти – цей паралелізм певним чином нівелювався.
Тетяна Пархоменко, доктор філософських наук, професор
Не рівний доступ до освіти сумнівної якості
Є загальносвітовий принцип організації сучасних систем шкільництва: рівний доступ до якісної освіти. На жаль, в умовах України існує скоріше не рівний доступ до освіти сумнівної якості і де-факто ми здійснюємо жорстку сегрегацію в сфері шкільної освіти.
Ще раз підкреслю: в українській шкільній освіті є не просто селективність, у нас здійснюється справжнісінька сегрегація в освіті. Як наслідок, маємо дві системи шкільної освіти в одній країні. Це дві прямі, які не перетинаються.
Сегрегація (від лат.segregatio – відокремлення) є крайньою формою дискримінації соціальних груп за будь-якими ознаками. Одним з проявів сегрегації є створення "у різних сферах життя суспільства (освіті, охороні здоров'я, транспорті та ін.) паралельних закладів" (Політологічний енциклопедичний словник; за ред. Ю.С.Шемшученка і В.Д.Бабкіна. –К.: Генеза, 1997. – с.315).
Усюди в світі особливу увагу приділяють проблемі подолання нерівності стартових можливостей дітей.
Ніякої попередньої підготовки до школи, ніякого конкурсного(прямого чи завуальованого) відбору, ніяких вступних внесків!
Наприклад, у Японії в 2013 році навіть було ухвалено спеціальний закон про сприяння заходам з боротьби з дитячою бідністю. Аргументація для такого кроку була проста:
«І без того сумний стан речей посилюють особливості японської системи обов'язкової освіти. Офіційно публічні школи є безкоштовними, однак на практиці при вступі до початкової або середньої школи необхідно купувати безліч речей - шкільну форму, спортивний одяг, капці, пенал, ранець або шкільну сумку. У процесі навчання батьки оплачують шкільні обіди, витрати на позакласну діяльність - екскурсії, поїздки, клуби та секції за інтересами, набувають робочі зошити, набори для шиття, експериментів і практичних занять, - цей список нескінченний. Навіть якщо сім'я отримує дотації на оплату шкільних витрат, важке фінансове становище змушує батьків використовувати ці кошти на інші, більш нагальні цілі, і навряд чи у нас є право їх засуджувати.
Виходить, що гарантії «рівності освітніх можливостей» порушуються вже на стартовій межі обов'язкової освіти, і далеко не всі діти знаходять можливості для зростання і розвитку.
Незаможні батьки, не маючи значущого статусу в суспільстві, не здатні змінити ситуацію і транслюють свою бідність наступному поколінню. Щоб розірвати цей ланцюжок, необхідно надавати батькам фінансову допомогу, одночасно створюючи систему, здатну надавати допомогу самим дітям». http://www.nippon.com/ru/currents/d00244/
У чому простий секрет широко розрекламованого фінського освітнього «дива»? Вони змістити акценти з тих, учнів, які й без особливої допомоги вчителя можуть досягнути успіху на тих, хто зазнає невдачі.
У Фінляндії відразу ж піднявся загальний рівень навчальних досягнень учнів, як тільки відійшли від за циклювання на переможцях усіляких конкурсів і олімпіад і зосередились на так званому «останньому учневі»(там його називають «дитиною з прихованим потенціалом»).
Як свідчить фінська «практика, яка працює», успішні освітні системи мають високий загальний рівень академічних результатів учнів не шляхом селективності, а, навпаки, завдяки невеликому розриву між дітьми з найкращими та найгіршими досягненнями.
Кухарчині діти ХХІ століття
Це у них. А у нас люди, які мають гроші і владу, легко вирішують проблему з освітою власних чад, маючи змогу влаштувати їх у привілейований ліцей чи гімназію або відправити на навчання за кордон.
Ось що пише мені працівник управління освіти з райцентру Львівської області про реалії нашої шкільної системи:
«У нас батьки масово віддають дітей у перший клас гімназії.Так масово, що там просто нема куди подіти першачків у той час як у звичайних школах - недобір у перші класи. Ситуація досить дивна,бо вчителі-початківці в цій гімназії посередні, а інші школи, маючи потужних вчителів початкових класів, не можуть набрати учнів.
Причина в тому, що люди насправді шукають не стільки школу і вчителя, скільки колектив, продвинуте середовище для своїх дітей. До гімназії віддають своїх дітей ті батьки, які "піклуються" про них. Принаймні вони так думають. Звісно, хтось ведеться і на бренд гімназії.
Як можна з цієї ситуації(школи-відстійники і школи для мажорів) вийти? Як бути дітям і вчителям, шкіл з неофіційним другосортним статусом?».
У 90-х роках ХХ столітті в Україні під гаслом створення «навчальних закладів нового типу» по суті відбулось те, що відбувалось у Російській імперії в 90-х роках ХІХ століття, коли виконувався циркуляр міністра народної освіти І. Д. Дєлянова «О сокращении гимназического образования» (1887), нормативний акт періоду контрреформ, який отримав саркастичне найменування «циркуляром про кухарчиних дітей».
Цим циркуляром, який був схвалений Олександром III, пропонувалося допускати в гімназії і прогімназії «только таких детей, которые находятся на попечении лиц, представляющих достаточное ручательство о правильном над ними домашнем надзоре и в предоставлении им необходимого для учебных занятии удобства».
Таким чином, як пояснювалося далі, «при неуклонном соблюдении этого правила гимназии и прогимназии освободятся от поступления в них детей кучеров, лакеев поваров, прачек, мелких лавочников и тому подобных людей, коих, за исключением разве одаренных необыкновенными способностями, не следует выводить из среды, к коей они принадлежат».(Див.: С. В. Рождественский, Исторический очерк деятельности министерства народного просвещения, СПб. 1909, с. 641).
Наша система освіти непристойно селективна - інколи відбір здійснюється ще у дитсадку (причому ця селективність існує й у правовому полі, і поза ним). Проблема в тому, що навіть якщо ми усунемо легальні передумови для селективності (уніфіковані на основі держстандарту навчальні заклади й прив'язка до місця проживання дитини як умова вступу), то залишиться нелегальний відбір (хабарі за місце у школі, махінації зі списками учнів, липові довідки про місце проживання тощо), а механізм фінансування, який буде давати преференції школам, що демонструють вищі результати (або залучають більше учнів), закріпить наявну зараз нерівність між закладами, що виникла на основі цієї селективності.
Справа у наслідках, які ті чи інші рішення можуть мати для різних соціальних верст. Поки що рішення, про які я писала у пості і які дуже часто підносять на щит реформи освіти, грають на користь привілейованих категорій - заможних жителів великих міст із вищою освітою.
Питання про конкуренцію між школами ж - дійсно окрема тема, але вона досить часто пропонується як панацея для підвищення якості освіти та включає збереження системи вибору батьками навчального закладу, конкурсного вступу тощо, тобто передмов для посилення розшарування між школами та між дітьми залежно від їхнього бекграунду.
Iryna Kogut
Згадайте, як в США відбирають учнів на вільні місця у кращих державних школах - за незалежною лотереєю. Там немає іспитів, бо є розуміння, що кожна дитина може стати геніальною, якщо потрапить до хорошого вчителя і в хорошу школу. А якщо вона попередньо навчалася у "зливному бачку освіти" (термін американських експертів), то тестування чи іспити аж ніяк не покажуть рівень її справжніх здібностей. Звісно, за лотереєю і корупції ніде бути. Звісно, зараз у США чимало коштів вкладається на відкриття саме незалежних (пільгових) шкіл, які працюватимуть за новими методиками, саме у стагнаційних, бідних, із найвищим рівнем безробіття, районах.
Inna Orlova
Що робити?
Можуть бути лише два сценарії.
Перший, ми таки реалізовуємо на практиці принцип «гроші йдуть за дитиною» і змушуємо школи боротись за учня. У цьому випадку доведеться застосовувати й процедуру «академічного банкрутства» для шкіл-лузерів: ті, хто не витримав конкуренції й не зміг забезпечити прийнятного рівня академічних досягнень, залишаться без роботи. Це грузинський шлях реформ, вірогідність якого в Україні складає не більше 1%.
Другий, ми почнемо наводити елементарний порядок в теперішніх двох системах шкільної освіти в одній країні з тим, щоб зменшити рівень сегрегативності та корумпованості.
Перш за все слід необхідно негайно припиняти теперішню маніпулятивну практику набору учнів до школи, зокрема мова йде про забезпечення неухильного дотримання вже наявних норм:
1. Якщо є мікрорайон школи, жодна дитина не з цього мікрорайону не може там навчатись. У США наявність продвинутої школи в тому чи іншому районі, серйозно впливає на ціну житла, адже там неможливо «вирішити питання» із навчанням дитини, яка не проживає у мікрорайоні школи, але дуже хоче у ній навчатися, шляхом звернення до директора чи дзвінка із райвно.
2. Не може бути ніяких «співбесід» при зарахуванні в перший клас! Саме поняття «підготовка дитини до школи» має назавжди зникнути з нашого педагогічного лексикону. Тоді відпаде потреба водити дитину на якісь платні підготовчі заняття, наймати репетиторів для п'ятирічних дітей тощо.
3. Слід покласти край маніпулятивним практикам формування класів всередині школи: хочеш потрапити в клас до когось,"зацікав учителя", завуча або директора! Звісно, вчитель не повинен мати права сам собі набирати клас. І дирекція школи не повинна мати змоги займатись маніпулюванням учнівським контингентом. Електронний запис у той чи інший клас до того чи іншого вчителя може бути зручним інструментом.
4. У разі існування можливості додатково взяти учнів не з мікрорайону школи, має бути застосована процедура відкритого жеребкування для охочих навчатись в цій школі. Такі ж жеребкування мають бути і в гімназіях чи ліцеях в разі, якщо з конкурсними завданнями справилась більша кількість учнів, ніж є можливість взяти на навчання.
* З медичної точки зору маразм - це стан повного занепаду психофізичної діяльності людини внаслідок атрофії кори головного мозку, викликаної старінням або тривалою хронічною хворобою. У розмовній мові термін «маразм» вживається для позначення стану повної деградації в поведінці кого-небудь, неадекватності вчинків тощо. Використовуючи термін «маразми в освіті» у циклі публікацій «Ліквідовуємо маразми в шкільній освіті», ми маємо на увазі абсурди та деформації, які паралізують розвиток вітчизняного шкільництва.
Як і у випадку зі старечим маразмом, сам хворий часто не усвідомлює, що опинився в стані «освітнього маразму». Часто агресивно заперечує існування хвороби й категорично відмовляється від лікування.
Наша освіта серйозно хвора, ми веземо її до лікарні!
Немає коментарів:
Дописати коментар