Автор: Віктор Громовий Опубліковано 07.11.2016
Ритуа́л від лат. ritualis (обрядовий) — дія, що здійснюється внаслідок своєї символічної важливості та спроможності викликати емоції у присутніх...
Світ навколо нас стрімко змінюється. За останні двадцять років трансформувались практично всі складові нашого буття… Не змінилась лише школа. Вона досі живе стереотипами минулого, старим курикулумом і ритуальними "відрижками совка".
На мій погляд, у сучасній українській школі є чотири типи ритуалів: ритуали-бар'єри, ритуали-«масовізатори», ритуали-синхронізатори, ритуали-повагізатори.
(особливого пошанування директора, "концентрації поваги" до вчителя в один конкретний день, вставання учнів, звертання до вчителя на ім'я й по батькові, а до учня за прізвищем тощо).
У багатьох українських школах можна відстежити яскраво виражені елементи «культу особи» їх директорів. Директор школи часто позиціюється як «наймудріший з наймудріших», «учитель учителів», «шкільний батько», «хазяїн». Досить поширеною є практика, коли, наприклад, день народження директора стає головним загальношкільним святом у порівняння з яким тьмяніє день народження британської королеви. Неймовірно, але факт: у деяких школах секретарка заздалегідь розписує графік «доступу к тєлу» і скрупульозно відмічає у списку хто і «чим» привітав її шефа. Наступного дня це перелік «знаків уваги» кладеться на стіл з тим, щоб директор на свіжу голову міг проаналізувати як його вітали «підлеглі» та «батьки».
"Концентрації поваги" до Дня вчителя теж є суто совковою традицією і досить лицемірним ритуалом. Не диво, що багатьох наших колег відверто дратує така "концентрація поваги" до вчителя(жінки...) в один конкретний день та демонстративне "дякуємо за все, що ви для нас робите", яке лунає з усіх боків виключно до професійного(жіночого…) свята.
Усюди в наших школах практикують ритуал вставання учнів, коли заходить вчитель чи будь-хто з дорослих. Я не знаю добре це чи погано, але ніде за кордоном не бачив, щоб діти дружно вставали і хором затягували «До-бри-и-и-и-й де-е-е-нь» в момент появи на порозі класу когось із дорослих. На тебе ніхто не звертає ніякої уваги тоді, коли ти заходиш на урок, і там на Дикому Заході(США), і на Далекому(Японія) і на Близькому(Ізраїль) Сході.
Ритуалом-бар'єром є і звертання до вчителя на ім'я й по батькові, яке взагалі не є традиційно українським звичаєм. Ніде, окрім постсовка, цього немає. Всюди до вчителя звертаються на ім'я. Наприклад, в ізраїльській початковій школі навіть на табличці на дверях класу написано: "кімната Цилі". Як наслідок, дистанція між учнем і вчителем в українській і, наприклад, американській школі, - це "небо і земля". Ми так звикли до цієї традиції, що навіть за святковим столом вчителі продовжують звертатись один до одного на ім'я й по батькові. Якщо на застіллі є представники інших професій, вони можуть не витримати: та що це за Андрій Борисович та Віктор Володимирович, ви що не можете по-людськи один до одного звертатись?! Не можемо! Бо звичка, - це друга натура.
Моя випускниця Ірина Йохансен, яка зараз працює у норвезькій школі, звертає увагу ще на один штучно встановлений бар'єр: «До учнів теж всюди звертаються на ім'я, а не прізвище». Сподіваюсь, що у більшості наших шкіл уже відмовились від звертання до учня за прізвищем.
Языковеды А. В. Суслова и А. В. Суперанская в книге «О русских именах» утверждают: «У русских традиционное именование по отчеству включает элемент уважения к человеку, а обращение без отчества воспринимается как фамильярное, свойское или неуважительное».
Начиная со времени правления Петра I, графа «отчество» становится обязательной во всех документах, а все высокопоставленные лица могут именоваться отчеством на -вич. Кроме того, вступает в силу официальное триединое именование (имя, отчество, фамилия). В этот период такая форма обращения, по мнению лингвиста Н. А. Петровского, «была особенностью именно русского языка и только потом распространилась на Украине и в Белоруссии, а затем и дальше, в других землях необъятной России». Обычай называть людей по отчеству не существовал у западных славян. Он закрепился только на славянском востоке и юге. http://pravpokrov.ru/church_life/?ELEMENT_ID=5000
Це типова позиція вчителів та керівників навчальних закладів. Утім, і у нас є люди, які знаходяться на іншому рівні свідомості.
(такі ритуальні «масовки» як серпневі конференції у стилі "партхозактив", наради, шкільні лінійки, різноманітні «хліб-сіль»-шоу тощо).
Серпневі конференція у стилі "партхозактив" є ще одним загальноприйнятим ритуалом у вітчизняній освіті.
Щороку з'являються ось такі роздуми на тему «Кому потрібні серпневі конференції?», але…
Не тільки "партхозактивівські» серпневі конференції, а і будь-які наради у нас є усталеним ритуалом минулої командно-адміністративної епохи.
За вже досить тривалий час своєї освітньої кар'єри мені довелось побувати на сотнях нарад, але я жодного разу не пам'ятаю, щоб хоч на одній із них зі мною хтось радився. На них мене могли «грузити» якоюсь абсолютно не потрібною інформацією, могли «обгавкати» з трибуни(навіть подавав до суду позов на захист честі, гідності та ділової репутації), могли когось шугати чи нагороджувати…, але ніхто ніколи ні з ким не радився!
Тож, нам слід нормалізувати поняття «нарада», яка за визначенням мала б бути спільним обговоренням важливих питань і прийняття рішень.
Сайт «Ділова українська мова» дає таку дефініцію цього дійства: «Наради — один з найефективніших способів обговорення важливих питань і прийняття рішень в усіх сферах виробничого, громадського й політичного життя. Вони дають змогу спільно аналізувати важливі питання й висловлювати свої думки та пропозиції, приймати найоптимальніші рішення». www.dilovamova.org.ua/142.html
Люди мають збирались, щоб порадитись, а не для того, щоб вислухати монологи начальників, заздалегідь сплановані виступи від "народу"(як правило, в стилі "одобрямс" або в стилі "розривання сорочки на тілі" для удаваної демократичності). Немає сенсу збирати людей заради передавання їм якоїсь інформації, яку запросто можна було б надіслати на електронну пошту. Звісно, в умовах, коли «партія вела» наради вимушено були формальним «партхозактивом», а не знаряддям генерування колективного рішення. Зараз вони стали "бессмысленной и беспошадной" відрижкою "совка", своєрідним бюрократичним ритуалом заради ритуалу і заради галочки в звіті «про пророблену роботу», яка заміняє власне реальну роботу.
Як наслідок, коефіцієнт корисної дії наших управлінських структур як у паровоза: шуму багато, а реального просування вперед мало, адже вся енергія пари йде у свисток. Працювати немає коли, наради, наради, наради…
Якщо для дорослих ритуальні «масовки»(конференції, наради тощо) проводять хоча б у позиції сидячи, то для дітей досі проводять стоячі екзекуції(у деяких школах щотижня) у вигляді лінійок.
Лінійки в школі є нагадуванням про наше сумне ГУЛАГівське минуле.
Лінійка - це найпростіший прилад для вимірювання довжини й найпримітивніший спосіб(захід) організації шкільного життя в тоталітарній педагогічній практиці.
Подивіться на це похмуре фото на сайті однієї дуже розрекламованої останнім часом "опорної" школи: "Традиційно понеділок у нашому закладі розпочинається із загальношкільної лінійки та планування роботи на тиждень".
Звісно, є дідівські способи донесення до учнів якоїсь інформації (радіолінійка чи звичайна лінійка), а є сучасні(сайт школи, СМС-розсилка повідомлень, соціальні мережі тощо).
Ще одним суто радянським «винаходом» є використання учнів(студентів) і вчителів у якості масовки.
Звісно у затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 27 серпня 2010 р. N 778 «Положенні про загальноосвітній навчальний заклад» відволікання учнів від навчальних занять для провадження інших видів діяльності та залучення учнів до видів діяльності, не передбачених навчальною програмою забороняється, але…
Типовим є і використання дітей у різноманітних «Хліб-сіль»-шоу для гостей школи, часто у виконанні сонних(замерзлих, голодних…) дітей. Див. на фото модерновий варіант привітання «юних піонерів» у вишиванках.
(дзвінки на урок, ритуал виставлення оцінок у класний журнал, використання паперових щоденників як інструменту синхронізації життєдіяльності учнів тощо).
Ритуальні синхронізаційні дійства в стилі Old School все ще поширені в українській шкільній освіті. Наприклад, загальна синхронізація життєдіяльності учнів та вчителів відбувається за допомогою дзвінка на урок. Цю ж функцію виконує і ритуал виставлення оцінок у класний журнал. Шкільний щоденник теж є інструментом синхронізації навчання та важливим елементом репресивної педагогіки.
Загальна синхронізація життя(підйом по заводському гудку, відбій по заводському гудку) була одним із «наріжних каменів», що визначали стиль життя ранньоіндустріальної епохи. Звісно, тепер заводський гудок став музейною реліквією.
В умовах, коли годинники були рідкістю, без дзвінка на урок(міні-аналога церковного дзвону) важко було уявити організацію навчального процесу в школі часів Яна Амоса Коменського.
Я у багатьох аудиторіях показував свій фільм про початкову школу в ізраїльському містечку Петах-Тіква, в якій відсутній дзвінок. Типова реакція: у нас ніколи такого не буде. Бо нам не потрібна гнучкість в організації навчального процесу. Ми не думаємо про те, як надати кожному учневі можливість рухатись за індивідуальною освітньою траєкторією. Нам потрібен «порядок» у школі.
Ми так звикли до роботи по дзвінку, що навіть в багатьох інститутах післядипломної освіти щодня організоване «життя по заводському гудку».
Так записують домашнє завдання сучасні першокласники. А ми їм паперовий щоденник і оцінку «за ведення щоденника»!
Мальчик, воспитанный блоггерами, довел учительницу до истерики комментариями в дневнике :)))
(ритуал привітання крісла начальника, запрошення «почесних гостей», вивішування портретів тощо).
Існує ритуал привітання крісла начальника(директора, ректора) зі Святом знань, Днем народження(дата змінюється в залежності від дня народження дупи, яка в ньому сидить), Днем працівника освіти, 8 Березня(в період, коли в ньому сидять жінки) тощо. При чому, вітають саме крісло, а не людину. Про людину відразу ж забувають як тільки вона це крісло полишає.
Причина існування цього ритуалу у намаганні стати "своїм", адже в нинішній освітянській ієрархії звичною практикою є постійне цькування "чужих". Як наслідок, нормою життя стало системне пристосовництво в колективах, нашіптування і підсиджування... Тому і "дружать"(а ритуал привітання крісла є демонстрацією лояльності!) керівники закладів освіти, як правило, тільки з тими, з ким в даний момент "вигідно".
У кінцевому підсумку наслідком витіснення із системи освіти "чужих" і просування виключно "своїх" є зворотня селекція кадрів і занепад локальних освітніх систем.
Портрети місцевих начальників(зокрема, міського голови) можуть висіти на видному місці у вестибюлі школи, стояти на столі в кабінеті директора департаменту освіти(колись висміяв такий випадок з портретом голови Кіровоградської ОДА), а іноді навіть друкуватись і спеціально створеному букварику. Зайве доводити, що розвішування портретів вождів і вожденят у школах є ритуалом з нашого тоталітарного минулого.
До різновидів ритуалів-повагізаторів місцевого «начальства» є і практика запрошення «почесних гостей» на усілякі шкільні дійства з відвертим славослів'ям у їх адресу. Дуже часто директор школи зобов'язаний самостійно вирішувати питання із придбанням «подарунку», який «почесний гість» вручає, наприклад, на ювілеї школи.
«С чего начінаєцца Родіна? С картінкі в твойом букварє…»
* З медичної точки зору маразм - це стан повного занепаду психофізичної діяльності людини внаслідок атрофії кори головного мозку, викликаної старінням або тривалою хронічною хворобою. У розмовній мові термін «маразм» вживається для позначення стану повної деградації в поведінці кого-небудь, неадекватності вчинків тощо. Використовуючи термін «маразми в освіті» у циклі публікацій «Ліквідовуємо маразми в шкільній освіті», ми маємо на увазі абсурди та деформації, які паралізують розвиток вітчизняного шкільництва.
Як і у випадку зі старечим маразмом, сам хворий часто не усвідомлює, що опинився в стані «освітнього маразму». Часто агресивно заперечує існування хвороби й категорично відмовляється від лікування.
Наша освіта серйозно хвора, ми веземо її до лікарні!
Ритуа́л від лат. ritualis (обрядовий) — дія, що здійснюється внаслідок своєї символічної важливості та спроможності викликати емоції у присутніх...
Ритуалом слід вважати обряди надзвичайно урочистого, демонстративного характеру, де форма виконання жорстко регламентована. До ритуалу відносяться норми складних символічних дій, що історично виникли або були навмисно встановлені й система яких набула жорсткої канонізації. Ритуал являє собою демонстрацію форми, що втілює не стільки змістовність цінностей, скільки ставлення до них — визначення, повагу.
Вікіпедія
Світ навколо нас стрімко змінюється. За останні двадцять років трансформувались практично всі складові нашого буття… Не змінилась лише школа. Вона досі живе стереотипами минулого, старим курикулумом і ритуальними "відрижками совка".
На мій погляд, у сучасній українській школі є чотири типи ритуалів: ритуали-бар'єри, ритуали-«масовізатори», ритуали-синхронізатори, ритуали-повагізатори.
1. Ритуали-бар'єри
(особливого пошанування директора, "концентрації поваги" до вчителя в один конкретний день, вставання учнів, звертання до вчителя на ім'я й по батькові, а до учня за прізвищем тощо).
У багатьох українських школах можна відстежити яскраво виражені елементи «культу особи» їх директорів. Директор школи часто позиціюється як «наймудріший з наймудріших», «учитель учителів», «шкільний батько», «хазяїн». Досить поширеною є практика, коли, наприклад, день народження директора стає головним загальношкільним святом у порівняння з яким тьмяніє день народження британської королеви. Неймовірно, але факт: у деяких школах секретарка заздалегідь розписує графік «доступу к тєлу» і скрупульозно відмічає у списку хто і «чим» привітав її шефа. Наступного дня це перелік «знаків уваги» кладеться на стіл з тим, щоб директор на свіжу голову міг проаналізувати як його вітали «підлеглі» та «батьки».
"Концентрації поваги" до Дня вчителя теж є суто совковою традицією і досить лицемірним ритуалом. Не диво, що багатьох наших колег відверто дратує така "концентрація поваги" до вчителя(жінки...) в один конкретний день та демонстративне "дякуємо за все, що ви для нас робите", яке лунає з усіх боків виключно до професійного(жіночого…) свята.
Усюди в наших школах практикують ритуал вставання учнів, коли заходить вчитель чи будь-хто з дорослих. Я не знаю добре це чи погано, але ніде за кордоном не бачив, щоб діти дружно вставали і хором затягували «До-бри-и-и-и-й де-е-е-нь» в момент появи на порозі класу когось із дорослих. На тебе ніхто не звертає ніякої уваги тоді, коли ти заходиш на урок, і там на Дикому Заході(США), і на Далекому(Японія) і на Близькому(Ізраїль) Сході.
Ритуалом-бар'єром є і звертання до вчителя на ім'я й по батькові, яке взагалі не є традиційно українським звичаєм. Ніде, окрім постсовка, цього немає. Всюди до вчителя звертаються на ім'я. Наприклад, в ізраїльській початковій школі навіть на табличці на дверях класу написано: "кімната Цилі". Як наслідок, дистанція між учнем і вчителем в українській і, наприклад, американській школі, - це "небо і земля". Ми так звикли до цієї традиції, що навіть за святковим столом вчителі продовжують звертатись один до одного на ім'я й по батькові. Якщо на застіллі є представники інших професій, вони можуть не витримати: та що це за Андрій Борисович та Віктор Володимирович, ви що не можете по-людськи один до одного звертатись?! Не можемо! Бо звичка, - це друга натура.
Моя випускниця Ірина Йохансен, яка зараз працює у норвезькій школі, звертає увагу ще на один штучно встановлений бар'єр: «До учнів теж всюди звертаються на ім'я, а не прізвище». Сподіваюсь, що у більшості наших шкіл уже відмовились від звертання до учня за прізвищем.
Языковеды А. В. Суслова и А. В. Суперанская в книге «О русских именах» утверждают: «У русских традиционное именование по отчеству включает элемент уважения к человеку, а обращение без отчества воспринимается как фамильярное, свойское или неуважительное».
Начиная со времени правления Петра I, графа «отчество» становится обязательной во всех документах, а все высокопоставленные лица могут именоваться отчеством на -вич. Кроме того, вступает в силу официальное триединое именование (имя, отчество, фамилия). В этот период такая форма обращения, по мнению лингвиста Н. А. Петровского, «была особенностью именно русского языка и только потом распространилась на Украине и в Белоруссии, а затем и дальше, в других землях необъятной России». Обычай называть людей по отчеству не существовал у западных славян. Он закрепился только на славянском востоке и юге. http://pravpokrov.ru/church_life/?ELEMENT_ID=5000
Это была переменка, весь первый 1-Б бегал по классу, и одна из мам в коридоре видела, как задумчивый мальчик Ваня, с красным яблоком, подошел к учительнице, стесняясь.
Ваня долго стоял, пока учительница обратит на него внимание. Потом она наконец наклонилась к нему. Ваня что-то зашептал ей на ухо.
- Так, дети, внимание! - учительница неожиданно выпрямилась и хлопнула в ладоши.
Весь 1-Б затих.
- Дети, внимание, - повторила учительница. - Тут вот Ваня, дети, забыл какое у меня отчество!..
Дети захихикали. Ваня залился краской.
- Какое у меня отчество, дети? Давайте напомним Ване!..
- Ива-а-новна!.. - громко закричал класс.
- Ивановна, Ваня! Ты Ваня, а я - Ивановна! - учительница была довольна собой.
…Потом, говорят, случайно увидевшая все это чужая мама пыталась возмущаться. Пошла доставать Ваню, который спрятался в углу. Но учительница даже не поняла, о чем разговор, что не так-то? Она разве кричала на него? Просто объяснила доходчиво, надолго запомнит! А я подумала о том, как однажды, после свой дикой школы вот с такими же точно учительницами, вдруг чудом прошла конкурс в маленький пробивной экспериментальный лицей в Днепропетровске. И вот, самое главное, что меня поразило тогда - нет, не классы, не предметы, не компьютеры или что-то еще. Меня поразило, что всех детей там, всех нас, - называли на "вы".
Да-да, вот так стоишь, шкет, привыкший помалкивать, привыкший сжиматься, а тебе вдруг - а не подскажите ли, Галина...
Такая мелочь, но я помню это чувство. Я никогда его не забуду. Словно хочется выпрямиться. Словно крылья за спиной. Хочется смотреть в глаза, хочется думать, мыслить, задавать вопросы.
Я тогда не знала, что это такое было, а теперь понимаю. Это всего-навсего одно простое слово - уважение.
И оно, это самое уважение, оно основа всего, любой реформы, а не парты, классы, умные доски и количество часов. И самое сложное - его не вписать в законы и приказы. Это либо понимаешь либо нет.
Мальчик Ваня. Я желаю тебе, а еще миллионам таких как ты - не сломаться. И я очень хочу, чтоб ты встретил учителя, для которого даже такой маленький, с яблоком - ты был бы человеком.
Галина Сергеева
Коли я по закінчені ДНУ починала викладати в хіміко-технологічному університеті, то представлялася студентам, як Марина Зеленюк, без по батькові. То за кілька тижнів мене викликав до себе завідувач кафедрою і сказав, що так не можна, що треба, щоб студенти до тебе зверталися на ім'я та по батькові.
Марина Зеленюк
Це типова позиція вчителів та керівників навчальних закладів. Утім, і у нас є люди, які знаходяться на іншому рівні свідомості.
Дітки, з якими я працюю, звертаються до мене лише на ім'я. Я думаю, що вчителі поки до цього не готові і не бажають вступати в тісніший стосунок з дітьми.
Iryna Grygorash
У нас у садочку була вихователька, яка на перших зборах сказала - шановні батьки, я офіційно дозволила вашим діткам називати мене лише на ім'я. Бо звати мене Христина Всеволодівна. Тож не знущайтесь зі своїх 3-х річних дітей, вимагаючи звертатись до виховательки на ім'я по батькові, бо вони поки вимовляють оте Всеволодівна - від розпачу забудуть що хотіли.
Світлана Губко
Дуже цікава ідея відмовитися в спілкуванні в закладах освіти від уживання "по батькові". Це для нормального спілкування - супер. А саме нормальне спілкування між тим, хто навчає і тими, хто навчається, у нашій освітній системі - великий дефіцит. Якщо не величезний...
Ігор Лікарчук
Спілкуюся так зі всіма колегами рівного, трохи старшого та молодшого від себе віку з 90-х років. Декому це не подобається, та основна частина сприймає нормально, навіть працівники відділу освіти. І я теж пояснюю своє бажання, щоб мене називали тільки на ім'я, українською традицією. І дуже хочу, щоб ця російська традиція пішла геть.
Svetlana Semko
А вас теж бісить оця вимога називати вчителів у школах (викладачів, навіть няньочок в садочках..) на ім'я й батькові?? Коли ми позбудемось цієї огидної російщини??? До речі, потім це відтворюється у зверненнях до начальства. Мене аж підкидає, коли до мене по батькові кажуть.
Дмитро Сіманський
2. Ритуали-«масовізатори»
(такі ритуальні «масовки» як серпневі конференції у стилі "партхозактив", наради, шкільні лінійки, різноманітні «хліб-сіль»-шоу тощо).
Серпневі конференція у стилі "партхозактив" є ще одним загальноприйнятим ритуалом у вітчизняній освіті.
Щороку з'являються ось такі роздуми на тему «Кому потрібні серпневі конференції?», але…
Я от один раз всього написала свої міркування з приводу того, що треба змінювати формат серпневих конференцій, які нічого не дають вчителям, де немає живої думки - все вихолощено, прилизано і "вичитано": "борони Боже", щоби ніякої крамоли не вилізло і не затягнуло проведення такого зібрання! Іван Петриченко розмістив на сайті ці думки, а НАЧАЛЬНИК відділу прочитала. Боже ж мій, що було!!! На раді по освіті мене розносили в пух і пір'я: "Зганьбила місто". Директору - головомийка: "Як це так ви не слідкуєте, що в головах у ваших вчительок". А головний висновок такий: "Хто вона така, щоби роздумувати про ТАКІ речі".
Олена Ткач
Цими днями в Україні відбуваються традиційні серпневі педагогічні конференції. Я був учасником не менше як п'яти десятків таких зібрань, готував не менше двох десятків із них, де виступав з основною доповіддю і т.д. й т.п.
Дуже добре пам'ятаю часи, коли мої бабуся, тьоті, мама йшли з радістю йшли на такі конференції, заздалегідь готуючись до них; запрошували модистку (так тоді називали швею, котра приходила до хати) шити нові плаття...
Чому конференції були потрібні тоді? Насамперед тому, що це була чи не єдина можливість організованого спілкування людей одного соціального статусу, єдиних професійних інтересів. Учасники конференції отримували певну професійну інформацію, котру не могли здобути в іншому варіанті. НЕ останнє значення мали й засоби морального стимулювання, які тодішня влада широко використовувала під час конференцій. Уявіть собі, коли вчительку із віддаленого села запрошували на сцену, щоб у світлі ліхтарів та перед очима сотень колег вручити похвальну грамоту райкому партії. Інколи - то ще й шматок тканини на плаття. А яка була неприємність, коли школу, чи не дай Боже учителя, який в ній працює, з трибуни конференції згадували серед «поганих». Тоді потрібно було тікати з району…
Ці конференції стали відмінним засобом промивання мізків педагогам, насаджування у їхній свідомості найважливіших постулатів комуністичної ідеології, радянської педагогіки та методики викладання основ наук. Усі розуміли, що обговорення доповідей на таких конференціях перетворювалося на фарс (бо дуже часто тексти виступів перевірялися або й писалися так званими «відповідальними працівниками»).
Але, якщо тобі давали слово з трибуни конференції, у президії якої вмостилися «найважливіші» люди району, міста чи області, - це означало початок твого кар’єрного шляху. А, якщо тобі, виступаючи, вдавалося сказати щось незвичне, трішки гостреньке, але приємне начальницькому вуху (свідчення «демократії»), то це ставало подією: про такий «подвиг» довго пліткували, обговорювали, розповідали іншим…
Але часи змінилися. Й, відверто кажучи, зовсім НЕ розумію доцільності проведення серпневих педагогічних конференцій наразі. Якщо для організованого спілкування та інформування педагогів, то Інтернет та інші сучасні засоби комунікації зроблять це краще від будь-якої конференції. Якщо для того, щоб послухати виступи місцевих генералів від влади та освіти, то ці доповіді, крім іронічної посмішки (у кращому вигляді) та роздратування, ніяких інших емоцій не викличуть. У моральну мастурбацію (так назвав цей процес один мій хороший товариш) перетворилося вручення грамот і худеньких конвертиків з мізерними грошовими преміями. Бо справжньої турботи про педагога ДАВНО НЕМАЄ. Й люди це добре знають. Та й примус до участі у подібних заходах надто сильно пригнічує тих педагогів, які іще залишилися такими. Тож залишається єдиний позитив для тих, хто приїхав на конференцію організовано: дорогою додому заїхати в найближчий магазин, а потім на поляну... На ресторан учитель не завжди знайде гроші.
То кому і для чого потрібні такі конференції? Хіба що знову для промивання мізків учителям. Та часи змінилися... І вчитель уже не той. А ті, хто конференції організовують та проводять, змінюватися не хочуть аж ніяк. Бо нічого іншого не вміють і не знають... А тут іще й МОН закликає/зобов’язує такі конференції провести. Щоб обговорити Концепцію нової української школи. На старій за духом, змістом, формою організації конференції. Країна чудес!
Ігор Лікарчук, екс-керівник Українського центру оцінювання якості освіти.
Сьогодні була присутня на найгірших у своєму житті "партійних зборах" під зашифрованою назвою "конференція". Со-ром-но. Уперше мені довелося побачити на обласній вчительській конференції (де простих вчителів і не було), як заступник голови облдержадміністрації, скрививши обличчя і спотворивши голос, продемонструвала, як "неслухняні" педагоги відмовляються виконувати розпорядження керівництва області, проказавши фразу: "Я не буду це виконувати, бо я не знаю, як це виконувати". Уявили картинку? Яке приниження. Найгірше те, що ніхто з присутніх в залі (начальники та завідувачі відділів освіти, зав Р(М)МК, методисти відділів освіти, директори навчальних закладів, голови райдержадміністрацій) не посмів захиститися від такої зневаги і приниження. Правда, що "кожен народ вартий своєї влади".
Галина Мокану
Не тільки "партхозактивівські» серпневі конференції, а і будь-які наради у нас є усталеним ритуалом минулої командно-адміністративної епохи.
За вже досить тривалий час своєї освітньої кар'єри мені довелось побувати на сотнях нарад, але я жодного разу не пам'ятаю, щоб хоч на одній із них зі мною хтось радився. На них мене могли «грузити» якоюсь абсолютно не потрібною інформацією, могли «обгавкати» з трибуни(навіть подавав до суду позов на захист честі, гідності та ділової репутації), могли когось шугати чи нагороджувати…, але ніхто ніколи ні з ким не радився!
Тож, нам слід нормалізувати поняття «нарада», яка за визначенням мала б бути спільним обговоренням важливих питань і прийняття рішень.
Сайт «Ділова українська мова» дає таку дефініцію цього дійства: «Наради — один з найефективніших способів обговорення важливих питань і прийняття рішень в усіх сферах виробничого, громадського й політичного життя. Вони дають змогу спільно аналізувати важливі питання й висловлювати свої думки та пропозиції, приймати найоптимальніші рішення». www.dilovamova.org.ua/142.html
Люди мають збирались, щоб порадитись, а не для того, щоб вислухати монологи начальників, заздалегідь сплановані виступи від "народу"(як правило, в стилі "одобрямс" або в стилі "розривання сорочки на тілі" для удаваної демократичності). Немає сенсу збирати людей заради передавання їм якоїсь інформації, яку запросто можна було б надіслати на електронну пошту. Звісно, в умовах, коли «партія вела» наради вимушено були формальним «партхозактивом», а не знаряддям генерування колективного рішення. Зараз вони стали "бессмысленной и беспошадной" відрижкою "совка", своєрідним бюрократичним ритуалом заради ритуалу і заради галочки в звіті «про пророблену роботу», яка заміняє власне реальну роботу.
Як наслідок, коефіцієнт корисної дії наших управлінських структур як у паровоза: шуму багато, а реального просування вперед мало, адже вся енергія пари йде у свисток. Працювати немає коли, наради, наради, наради…
О, у мене теж був період нарад, на яких я умудрялася читати художню книжку і посмакувати шоколадкою. Не сприймала образи в свій бік, хоч завжди хтось намагався вставляти "палки в колеса". Люди, пошкодуйте тих, хто видумує і проводить такі наради. Вони тратять стільки енергії та часу, а ще, як правило, вони токсичні не лише до оточення, а і для себе.
Лілія Свистович
Я згадала, як одна з колег (я думала, що вона щось обдумує), підперши рукою чоло, дрімала. Майже на всіх нарадах. Вищій пілотаж "ефективної роботи".
Олена Єфименко
А ще під час "наради" можна заповнити журнал і перевірити зошити.
Катерина Пузиревич
Якщо для дорослих ритуальні «масовки»(конференції, наради тощо) проводять хоча б у позиції сидячи, то для дітей досі проводять стоячі екзекуції(у деяких школах щотижня) у вигляді лінійок.
Лінійки в школі є нагадуванням про наше сумне ГУЛАГівське минуле.
Лінійка - це найпростіший прилад для вимірювання довжини й найпримітивніший спосіб(захід) організації шкільного життя в тоталітарній педагогічній практиці.
Подивіться на це похмуре фото на сайті однієї дуже розрекламованої останнім часом "опорної" школи: "Традиційно понеділок у нашому закладі розпочинається із загальношкільної лінійки та планування роботи на тиждень".
Звісно, є дідівські способи донесення до учнів якоїсь інформації (радіолінійка чи звичайна лінійка), а є сучасні(сайт школи, СМС-розсилка повідомлень, соціальні мережі тощо).
Дуже промовисте фото. Діти тісно збиті під стінкою в темряві, як стадо худоби або як бранці у концтаборі, а наглядачі, хіба що не з батогами, прогулюються широким коридором між ними. Яка нація зростає? Принижена, залякана, покірна всьому, що робить влада, пасивна.
Elena Mykhailenko
А в нашій школі-інтернаті в.о.директора 1990 року народження..здається молодий не обтяжений "совком", але в цьому навчальному році разом із заступником створили нам "радянський союз " в мініатюрі. О 9 годині починається перший урок в розкладі від підготовчого класу до 9 виховною годиною.Всі класи цілих 45 хвилин виховуються, починається лінійкою і закінчується годиною класного керівника.Уявляєте з яким настроєм і виглядом всі дітки школи-інтернату йдуть на перерву. Бракує лиш німця з нагайкою... У мене немає слів. Дирекція забула, що це школа, а не виправна колонія. Хоча гасла школи дуже гарні, а насправді неадекватні методи виховання...
Гелена Смірнова
Щопонеділка мої діти поспіхом одягаються, забувають снідати й летять до школи, бо - лінійка. Початок о 8.10. Хто запізниться, то як сказала моя 2-класниця Соня: "Ти що, мамо, я ж тоді туалети буду мить!" На лінійці зачитують показники успішності учнів. Такий-то клас - скільки-то гарних оцінок і скільки-то поганих. У кого конкретно які - теж розказують. Сварять за погану поведінку. Таки й такий бігали по коридору, наприклад. Веде лінійку директор школи. Спізнюватись не можна. Була лінійка і в мої шкільні роки - понад 25 років тому. З досвіду скажу - успішність учнів вона ніяк не виправляє, та й дисципліну, в принципі, теж. Кажу одній мамі: нумо зініціюймо і скасуємо лінійку - нафіга вона треба? -Ти що, як? - здивовано відповіла та мама. Ми вчились - і у нас лінійка була! Хай і вони ходять!
Надія Зінченко
Лінійка це табірний атрибут, ми давно не в совку живемо, ніде в світі у школах не має лінійки... Тільки у тюрмах та школах може бути «построєніє» на плацу...
Я і мої діти не пристосовані до стада, до «колхоза». Нам важко «іти в ногу». У нас ламають дитину з садочка, потім в школі шикують усіх під лінійку… У цивілізованому світі цінується особистий простір. Сину було дивно, що там не ходять парами, не сидять парами, не має лінійок, немає показухи, гендерна рівність.... Я плакала, коли довелося вертатися дитині в нашу школу, дитина скаржилася на фальшиве нав'язування «ми одна шкільна сім'я»...
Olga Godunova
Запретить надо приказом МОН все военного типа построения и линейки в гражданской школе. Эти линейки на самом деле НАГЛАЯ демонстрация того, что ничего не меняется в школе. Построения и линейки - это принуждение к тупой покорности. Даже в современной армии это вроде бы не нужно уже.
Вячеслав Вегера
Ще одним суто радянським «винаходом» є використання учнів(студентів) і вчителів у якості масовки.
Звісно у затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 27 серпня 2010 р. N 778 «Положенні про загальноосвітній навчальний заклад» відволікання учнів від навчальних занять для провадження інших видів діяльності та залучення учнів до видів діяльності, не передбачених навчальною програмою забороняється, але…
От що робити з тим, аби в холод не виставляли дітей у вишиванках, коли приїжджає начальство чи народні депутати?
Paraska Dvoryanyn
Неужели только я заметил, что в зал нагнали подростков как всегда по разнарядке для массовки, вот они и реготали. Меня интересует, почему на все мероприятия, от возложения цветов, до посещения театра, по старой советской традиции народ сгоняют для массовки?
Олег Шрамко
Типовим є і використання дітей у різноманітних «Хліб-сіль»-шоу для гостей школи, часто у виконанні сонних(замерзлих, голодних…) дітей. Див. на фото модерновий варіант привітання «юних піонерів» у вишиванках.
3. Ритуали-синхронізатори
(дзвінки на урок, ритуал виставлення оцінок у класний журнал, використання паперових щоденників як інструменту синхронізації життєдіяльності учнів тощо).
Ритуальні синхронізаційні дійства в стилі Old School все ще поширені в українській шкільній освіті. Наприклад, загальна синхронізація життєдіяльності учнів та вчителів відбувається за допомогою дзвінка на урок. Цю ж функцію виконує і ритуал виставлення оцінок у класний журнал. Шкільний щоденник теж є інструментом синхронізації навчання та важливим елементом репресивної педагогіки.
Загальна синхронізація життя(підйом по заводському гудку, відбій по заводському гудку) була одним із «наріжних каменів», що визначали стиль життя ранньоіндустріальної епохи. Звісно, тепер заводський гудок став музейною реліквією.
В умовах, коли годинники були рідкістю, без дзвінка на урок(міні-аналога церковного дзвону) важко було уявити організацію навчального процесу в школі часів Яна Амоса Коменського.
Я у багатьох аудиторіях показував свій фільм про початкову школу в ізраїльському містечку Петах-Тіква, в якій відсутній дзвінок. Типова реакція: у нас ніколи такого не буде. Бо нам не потрібна гнучкість в організації навчального процесу. Ми не думаємо про те, як надати кожному учневі можливість рухатись за індивідуальною освітньою траєкторією. Нам потрібен «порядок» у школі.
Ми так звикли до роботи по дзвінку, що навіть в багатьох інститутах післядипломної освіти щодня організоване «життя по заводському гудку».
Треба не тільки прибрати з рук вчителів клітинки на кожен урок у класному журналі, а і прибрати класний журнал взагалі як рудимент освіти минулої епохи.
Думаю, що більшість учителів не погодяться, бо бояться втратити свою "значущість"...
Зоряна Удич
И дневники. Не пойму вообще зачем в школе нужен бумажный дневник, если есть электронный.
Olga Kolendovska
Учителі здебільшого не уявляють, як працювати по-іншому. Учитель робитиме не так, як треба, а як вміє, пристосовуючи усі новації до своїх звичок і поглядів. Кожного і кожен день не проконтролюєте. І клітинки продовжуватимуть рахувати у зошитах, і сумуватимуть за класним журналом, бо це звичний і зрозумілий порядок. Треба насамперед дбати про піднесення загальної та методичної культури вчителів, заохочувати їх учитись і професійно зростати.
Svitlana Kuz'mina
Удивительные дискуссии! А кто-нибудь вообще помнит/знает, что любая комиссия, которая приходит в школу, начинает с проверки журналов. И тогда учителю достаётся и в хвост и в гриву! И за накопляемость, и за средний тематический и за ещё не знаю что. И вообще, как говорит наш директор, "Журнал - это единственный документ, согласно которому вам платят зарплату!" А вы тут все умничаете и навалились на таких-сяких учителей, у которых этот журнал (дневник) в печёнках сидит!
Svitlana Radchenko
Так записують домашнє завдання сучасні першокласники. А ми їм паперовий щоденник і оцінку «за ведення щоденника»!
Мальчик, воспитанный блоггерами, довел учительницу до истерики комментариями в дневнике :)))
4. Ритуали-повагізатори місцевого «начальства»
(ритуал привітання крісла начальника, запрошення «почесних гостей», вивішування портретів тощо).
Існує ритуал привітання крісла начальника(директора, ректора) зі Святом знань, Днем народження(дата змінюється в залежності від дня народження дупи, яка в ньому сидить), Днем працівника освіти, 8 Березня(в період, коли в ньому сидять жінки) тощо. При чому, вітають саме крісло, а не людину. Про людину відразу ж забувають як тільки вона це крісло полишає.
Причина існування цього ритуалу у намаганні стати "своїм", адже в нинішній освітянській ієрархії звичною практикою є постійне цькування "чужих". Як наслідок, нормою життя стало системне пристосовництво в колективах, нашіптування і підсиджування... Тому і "дружать"(а ритуал привітання крісла є демонстрацією лояльності!) керівники закладів освіти, як правило, тільки з тими, з ким в даний момент "вигідно".
У кінцевому підсумку наслідком витіснення із системи освіти "чужих" і просування виключно "своїх" є зворотня селекція кадрів і занепад локальних освітніх систем.
Портрети місцевих начальників(зокрема, міського голови) можуть висіти на видному місці у вестибюлі школи, стояти на столі в кабінеті директора департаменту освіти(колись висміяв такий випадок з портретом голови Кіровоградської ОДА), а іноді навіть друкуватись і спеціально створеному букварику. Зайве доводити, що розвішування портретів вождів і вожденят у школах є ритуалом з нашого тоталітарного минулого.
До різновидів ритуалів-повагізаторів місцевого «начальства» є і практика запрошення «почесних гостей» на усілякі шкільні дійства з відвертим славослів'ям у їх адресу. Дуже часто директор школи зобов'язаний самостійно вирішувати питання із придбанням «подарунку», який «почесний гість» вручає, наприклад, на ювілеї школи.
«С чего начінаєцца Родіна? С картінкі в твойом букварє…»
З першого вересня по Фейсбуку гуляє портрет мера Харкова Кернеса зі шкільного "Букваря", який чомусь називається «Букварик харковского школьника». Сам портрет - це окрема тема досліджень для психіатрів. Бажання відокремити харківських школярів від усіх інших українських школярів - це питання до СБУ. Але суть не у портреті й навіть не в особі, яка на ньому зображена.
Як на мене, то незалежно від того, хороший мер-губернатор- прем'єр - президент чи поганий, у дитячих зошитах, щоденниках, книжках і т.і., тим паче у букварях, їхнім обличчям не місце. Це всього-на-всього менеджери, які повинні забезпечувати нормальне функціонування міста-області-країни, а не займатися самолюбуванням і самопіаром.
Не місце портретам державних чиновників і на шкільних стінах - у класах, кабінетах і т.і. Вони не герої, не улюбленці дітей, не натхненники, не винахідники, не вчені. Вони з'являються тому, що у кожному з цих осіб сидить червяк не закопаного досі совєцького ідола Леніна, який проїдає їм мозок. Вони усі, уражені радянською бацилою, намагаються нав'язувати штампи минулого у сучасні реалії й водночас самостверджуватися за рахунок школярів. А дітям роками доводиться дивись на ці мармизи...
Було б чудово і прекрасно, якби чиновники, а також директори шкіл та вчителі усвідомлювали, що дитячі голови та школа - не місце політичних баталій і рекламних кампаній, але коли вони цього не розуміють, треба відрегулювати на державному рівні захист школи від таких та подібних випадків.
Геть штучних ідолів з української школи!
Анжеліка Рудницька
* З медичної точки зору маразм - це стан повного занепаду психофізичної діяльності людини внаслідок атрофії кори головного мозку, викликаної старінням або тривалою хронічною хворобою. У розмовній мові термін «маразм» вживається для позначення стану повної деградації в поведінці кого-небудь, неадекватності вчинків тощо. Використовуючи термін «маразми в освіті» у циклі публікацій «Ліквідовуємо маразми в шкільній освіті», ми маємо на увазі абсурди та деформації, які паралізують розвиток вітчизняного шкільництва.
Як і у випадку зі старечим маразмом, сам хворий часто не усвідомлює, що опинився в стані «освітнього маразму». Часто агресивно заперечує існування хвороби й категорично відмовляється від лікування.
Наша освіта серйозно хвора, ми веземо її до лікарні!
Немає коментарів:
Дописати коментар