Новий курс

Так, новий курс в подоланні тих маразмів від Віктора Громового.

Про нього прочитав тут. Написав комент, який там, де я його написав, зник, але ж питання важливе. То напишемо комент там, де він не зникне.

1. Що пропонується

Кожен новий міністр освіти і науки України започатковує «новий курс» і діє (кожен раз із "новою командою") так, ніби реформування освіти з нього тільки починається і на ньому завершиться.
Прохання не плутати з успішно здійсненим у період між 1933 і 1940 роками Новим курсом (англ. New Deal) президента США Франкліна Делано Рузвельта та із щойно задекларованим «Новим курсом України» Юлії Тимошенко. :)
А перезміни міністрів у нас відбуваються досить часто, в середньому один раз на два-три роки(за неповних 27 років незалежності уже змінилось 10 міністрів). Тож, така тривалість перебування на капітанському місточку по суті не дає реальної можливості взяти довгостроковий курс на інноваційний розвиток освіти та науки.
Як наслідок, маємо «розірвану» циклічну модель карусельної "подорожі по замкненому колу", у якій можна щось планувати лише на відносно невеличкий часовий відрізок одного кола "реформ": від бюджету до бюджету, від виборів до виборів, від забаганок «любих друзів» до уявлень про освіту «любих мОїх»…
Як вирватись із цього замкненого кола і почати забіг на довгу дистанцію?
Спробувати досягнути загальнонаціонального консенсусу щодо стратегії реформування освіти на найближчі двадцять років!
Наскільки це можливо в умовах поляризації суспільства?
Як таки пройти «між крапельками» з тим, щоб знайти золоту серединку між миздобульством нинішніх керманичів і зрадофільством їх попєрєдніков та наступників?
Як консолідувати й так вкрай нечисленних та розпорошених інтелектуалів, які таки знають що таке сучасна освіта та вміють впроваджувати інновації в консервативному середовищі, але зараз затоптані й витіснені на периферію ну дуже розторопними "агентами змін" з близького оточення?
Як навчитись уникати земляцько-кумівського підходу в процесі формування наступної "команди реформаторів"?
Як збороти лівацтво і дикий популізм, переконавши освітянську громаду і усе суспільство у необхідності здійснення вкрай непопулярних, болісних, ризикованих, але необхідних кроків?
Як переконати всіх, хто дотичний до освіти, що реформувати освіту зверху неможливо, тому слід запускати механізм її реформування знизу шляхом задіювання головного ресурсу розвитку освіти - ресурсу свободи педагогічної думки і дії?
Як добитись того, щоб був почутий і сприйнятий всерйоз зневіреними і змученими освітянами лесин заклик:
"Вставай, хто живий, в кого думка повстала!
Година для праці настала!"..?
P.S. От Олександр Остапчук давно пропонує провести Всеукраїнське ЗНО. :) З'їзд Небайдужих Освітян!
На ньому і можна було б таку загальнонаціональну стратегію принаймні окреслити.
Як вам така ідея?

2. Що не пропонується

Партійна відповідальність за програму розвитку галузі. На всіх етапах, від розробки чергової версії до звіту про виконання. Відповідно, на двох рівнях: стратегічна на 10-15 років і тактична - до чергових виборів. 

А розробка - це процес, близький до того, чим займаються в конструкторських бюро чи інженерних центрах. Яким він може і повинен бути, виходячи з цього досвіду, можна побачити тут. Тільки в нашому випадку відповідальність за програму має брати на себе саме партія. Не вчені чи експерти, а саме партія, бо вона ж буде виконувати. І коригувати в міру необхідності, яку відчує в процесі запровадження. Так, справжніх партій в нас нема, але без них не можна реформувати освіту.

Загальнонаціональна стратегія? Повна безвідповідальність.